автор: alinka 09.02.2014 0 Комментарии

Мета: сформувати поняття та ознаки злочину, пояснити сутність поняття «суб’єкт злочину»; виховувати в учнів поважне ставлення до законів, вести профілактику правопорушень серед підлітків.

Тип уроку: урок вивчення нових знань.

Форма проведення: комбінований урок.

Обладнання: Кримінальний Кодекс України, нормативно-правові акти.

ХІД УРОКУ

1. Організаційна частина уроку

2. Мотивація навчальної діяльності учнів

Повідомлення теми та завдань уроку.

3. Актуалізація знань учнів

Фронтальне опитування

1. Які негативні чинники спричиняють зростання злочинності у будь-якому суспільстві?

2. Який стан справ зі злочинністю в нашій державі? Що на нього впливає?

3. Що являє собою кримінальне право як самостійна галузь права?

4. Як кримінальне право реалізується у сфері науки?

5. Що є джерелом кримінального права?

6. За якою структурою побудовано Кримінальний Кодекс України? Доповідь з електронною презентацією

Учень виступає з доповіддю «Життя та діяльність О. Ф. Кістя-ковського».

4. Вивчення нового матеріалу

Розповідь учителя

Злочин, як і будь-яке інше правопорушення, є вчинком людини. Саме тому йому притаманні всі ті об’єктивні та суб’єктивні особливості, що характеризують поведінку людини: фізичні властивості — той чи інший рух або утримання від нього, використання

фізичних, хімічних, біологічних та інших закономірностей навколишнього світу; психологічні властивості — вияв свідомості і волі, певна мотивація поведінки, її цілеспрямованість.

Але, на відміну від інших вчинків людини, злочин за своєю соціальною сутністю є посяганням на ті відносини, що склалися в суспільстві, відображають його найбільш важливі інтереси, внаслідок чого охороняються законом про кримінальну відповідальність. Злочин завжди суперечить основним потребам та інтересам суспільного розвитку. А оскільки саме об’єктивні закономірності розвитку суспільства, його потреби та інтереси виступають критерієм, мірилом цінності чи антицінності людської поведінки, відповідності чи невідповідності її цим потребам та інтересам, злочин завжди є антисоціальною поведінкою. При цьому, оскільки інтереси й потреби суспільства постійно розвиваються, відповідно змінюється на певному етапі суспільного розвитку й оцінка поведінки людини як антисоціальної, злочинної. Тому поняття злочину не може бути незмінним: воно завжди повинне відповідати конкретному етапу розвитку суспільства, потребам та інтересам, притаманним саме цьому етапу.

Це дозволяє зробити два висновки:

1) поняття злочину залежить від соціально-економічних відносин, що існують на певному етапі розвитку суспільства, і тому є історично змінюваним;

2) визнання певної поведінки людини злочином (криміналізація діяння) чи виключення її з кола злочинних (декриміналізація діяння) є безперервним процесом оцінки відповідності чи невідповідності цієї поведінки суспільному розвитку.

Поняття злочину в кримінальному праві є універсальною і фундаментальною категорією: воно лежить в основі змісту всіх кримінально-правових інститутів. Саме тому визначенню цього поняття в кримінальному праві надавалося й надається великого значення.

В історії кримінального права поняття злочину визначалося по-різному. Залежно від того, чому надавалось більшого значення — соціальній чи правовій характеристиці злочину, — можна виокремити три визначення цього поняття: формальне, матеріальне і формально-матеріальне.

Формальне визначення відображає юридичну природу, юридичні ознаки злочину: злочином визнається таке діяння, яке передбачається законом як кримінально каране (злочинним є те, що каране, або злочинним є те, що передбачене кримінальним законом).

Матеріальне визначення вирізняє лише соціальну сутність злочину, суперечність його певним соціальним цінностям (злочин — суспільно небезпечне діяння). Формально-матеріальне визначення поєднує в собі соціальну та юридичну характеристику злочину (злочин — суспільно небезпечне й передбачене кримінальним законом діяння). Якщо поставити питання про те, яке з цих визначень є більш обґрунтованим, більш цінним, то насамперед необхідно мати на увазі, що будь-яке визначення того чи іншого поняття тільки тоді може виконувати свої функції, коли воно максимально точно й вичерпно відображає істотні, типові ознаки певного діяння, явища. У цьому розумінні формально-матеріальне визначення має перевагу — воно дозволяє відповісти не лише на питання, які діяння закон визнає злочином, але й на питання, чому закон визнає їх злочинами, що в сукупності відбиває соціальну і правову природу, суть злочину.

КК України дає саме таке визначення. Стаття 11 встановлює:

«Злочином є передбачене цим Кодексом суспільне небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину». Перше, що підкреслюється в цьому визначенні, — це характеристика злочину як діяння: дії (активної поведінки) чи бездіяльності (пасивної поведінки). Це має принципове значення. Злочин як свідомий вольовий вчинок людини повинен бути виражений у конкретній дії або бездіяльності. Думки, погляди, переконання, що не здобули свого вираження в актах дії або бездіяльності, навіть якщо вони суперечать інтересам суспільства, злочином визнаватися не можуть. Разом з тим і конкретна дія або бездіяльність, позбавлена психологічної основи діяння — свідомого і вольового елементів (це, наприклад, рефлекторні, інстинктивні вчинки), не є злочином. Це й пояснює, чому в ст. 11 вказується, що злочином є лише діяння, вчинене суб’єктом злочину, яким, відповідно до ч. 1 ст. 18 КК, є фізична осудна особа, що скоїла злочин у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність, тобто особа, що діє зі свідомістю і волею, які є достатніми для того, щоб поставити їй у вину вчинене діяння. Аналіз ч. 1 ст. 11 КК показує, що в ній чітко закріплені три ознаки злочину: суспільна небезпечність діяння, винність і передбачуваність діяння в законі про кримінальну відповідальність. Перші дві ознаки — суспільна небезпечність і винність — є матеріальними, що розкривають як зовнішню, так і внутрішню соціально-психологічну природу злочину. Третя — передбачення діяння КК — формальна, що відбиває юридичну, нормативну природу злочину, тобто його протиправність. Разом з тим аналіз ч. 2 ст. 1, яка визначає завдання Кримінального кодексу, дозволяє стверджувати, що передбачуваність діяння в КК одночасно означає й обов’язкову караність його за цим Кодексом.

Частина 2 ст. 1 вказує, що для здійснення завдання захисту суспільних відносин від злочинних посягань кодекс визначає, «які суспільно небезпечні діяння є злочинами та які покарання застосовуються щодо осіб, що їх скоїли». У цій нормі чітко відбивається нерозривний зв’язок кримінальної протиправності та кримінальної караності в характеристиці злочину. Саме тому в науці кримінального права панує думка про наявність чотирьох обов’язкових ознак злочину: суспільної небезпечності, винності, протиправності й караності. З урахуванням цих ознак можна дати наукове визначення поняття злочину: злочином визнається суспільне небезпечне, винне, протиправне й кримінально каране діяння (дія чи бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину. Кожна з цих ознак злочину відображає його різні істотні властивості, має свій зміст.

Суспільна небезпечність як матеріальна ознака злочину полягає в тому, що діяння або завдає шкоди відносинам, які охороняються кримінальним законом, або містить у собі реальну можливість заподіяння такої шкоди. Це — об’єктивна властивість злочину, реальне порушення відносин, що склалися в суспільстві. Виникнення, зміна, втрата суспільної небезпечності діяння зумовлені об’єктивними закономірностями суспільного розвитку, нерозривним зв’язком з тими соціально-економічними процесами, що відбуваються в суспільстві. У частині 1 ст. 11 КК суспільна небезпечність як обов’язкова ознака злочину тільки називається, її змісту закон не розкриває. Між тим порівняльний аналіз різних видів правопорушень (адміністративних, дисциплінарних тощо) свідчить, що їх суспільна небезпечність не рівнозначна суспільній небезпечності злочину: суспільна небезпечність злочину як виду правопорушення є значно більшою. Не тотожні за своєю небезпечністю й різні злочини. Достатньо порівняти вбивство і крадіжку.

Оцінка суспільної небезпечності діяння як ознаки злочину здійснюється на двох рівнях:

• по-перше, на законодавчому, коли законодавець криміналізує суспільно небезпечне діяння;

• по-друге, на правозастосовному, коли орган дізнання, слідчий, прокурор, суддя оцінюють суспільну небезпечність скоєного злочину.

Тому суспільна небезпечність належить до оціночних понять. Критерієм оцінювання суспільної небезпечності, її ступеня виступають об’єктивні та суб’єктивні ознаки злочину: об’єкт, на який посягає злочин, наслідки, спосіб скоєння злочину, форма вини, мотив і мета тощо. Тільки оцінка всієї їх сукупності може розкрити об’єктивну, реальну небезпечність злочину — його тяжкість. Значення суспільної небезпечності як матеріальної ознаки злочину полягає в тому, що вона:

• по-перше, є основним об’єктивним критерієм визнання діяння злочином, його криміналізації;

• по-друге, дозволяє дати класифікацію злочинів за ступенем тяжкості;

• по-третє, визначає межу між злочином та іншими правопорушеннями;

• по-четверте, є однією із загальних засад індивідуалізації кримінальної відповідальності й покарання (п. 3 ч. 1 ст. 65 КК).

Другою обов’язковою ознакою злочину, що виражає його внутрішній психологічний зміст, є винність. У цій ознаці відбивається найважливіший принцип кримінального права — принцип суб’єктивного ставлення, тобто відповідальності тільки за наявності вини, що випливає зі ст. 62 Конституції України.

Частина 2 ст. 2 КК закріпила цей принцип, указавши, що особа вважається невинуватою у скоєнні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Таким чином, закон про кримінальну відповідальність виключає об’єктивне ставлення, тобто відповідальність за шкоду, заподіяну за відсутності вини. Вина, відповідно до ст. 23 КК, — це психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності та її наслідків, виражене у формі умислу або через необережність.

Злочин являє собою єдність об’єктивного та суб’єктивного: діяння і психічного (свідомого і вольового) ставлення до нього. Як діяння не може бути розкрите поза зв’язком з психічним ставленням особи до нього, так і зміст психічного ставлення (вини) не може бути визначений поза зв’язком з характером діяння: об’єктом, на який вона посягає, способом, наслідками та іншими його об’єктивними ознаками. Вина значною мірою визначає характер діяння і ступінь його тяжкості та є важливим критерієм визнання його злочином.

Обов’язковою ознакою злочину є також його протиправність. Про-типравність як формальна ознака злочину означає передбачення  його в кримінальному законі. Кримінальна протиправність тісно пов’язана із суспільною небезпечністю: вона є суб’єктивним вираженням об’єктивної, реальної небезпечності діяння для суспільних відносин, її законодавчої оцінки. Тому кримінальна протиправ-ність — це юридична, правова оцінка суспільної небезпечності, закріплена в законі. Саме суспільна небезпечність, її ступінь визначає об’єктивні межі протиправності. За цими межами питання про криміналізацію діяння поставати не може. Виділення законом кримінальної протиправності як обов’язкової ознаки злочину являє собою конкретне вираження принципу законності в кримінальному праві: кримінальній відповідальності й покаранню підлягає лише особа, що вчинила таке суспільне небезпечне діяння, яке передбачено законом як злочин. Кримінальний закон дає вичерпний перелік злочинів. Тому, якщо навіть діяння становить небезпеку для суспільства, але не передбачене законом про кримінальну відповідальність, воно не може розглядатися як злочин.

Звідси випливає найважливіше положення про неможливість застосування кримінального закону за аналогією до діяння, що прямо в ньому не передбачене. Частина 4 ст. 3 КК прямо вказує, що застосування закону про кримінальну відповідальність за аналогією забороняється.

Слід зазначити, що кримінальні кодекси України 1922 і 1927 років допускали аналогію закону, яка означала, що в разі відсутності в Кримінальному кодексі вказівок на окремі види злочинів покарання застосовується за тими статтями КК, що передбачають найбільш схожі за важливістю і характером злочини, з урахуванням правил Загальної частини. Введення в ці роки аналогії мало усунути прогалини в кримінальному законі, що пояснювалося неможливістю передбачити в тих умовах у КК вичерпний перелік злочинів. Хоча аналогія в перших КК й обмежувалася певною мірою обов’язковим встановленням схожості діянь (вчиненого і передбаченого кримінальним законом) за об’єктивними ознаками, вона відкривала простір суб’єктивному розсуду правозастосовчих органів в оцінці діяння як злочину і, зрештою, часто призводила до порушення закону. Тому необхідність зміцнення законності вимагала виключення аналогії з кримінального кодексу та утвердження принципу: немає злочину без вказівки на те в законі. Це й було зроблено вже в ст. 7 КК України 1960 р., хоча норми, яка б прямо забороняла аналогію, у цьому кодексі не містилося. Конституція України в ч. 2 ст. 58 містить найважливіший принцип законності: «Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення». Частина 4 ст. 3 КК цілком відповідає цьому положенню Конституції України.

З ознакою протиправності пов’язана четверта обов’язкова ознака злочину — його караність. Під караністю розуміють погрозу застосування покарання за злочин, що міститься в кримінально-правових санкціях. Караність за своєю сутністю випливає із суспільної небезпечності і протиправності діяння. Діяння тому і є кримінально караним, що воно суспільне небезпечне й передбачене кримінальним законом як злочин. У той же час діяння, за яке в законі передбачено кримінальне покарання, не втрачає властивостей злочину, якщо в конкретному випадку його вчинення за нього не буде призначене покарання (наприклад, після закінчення строків давності, за амністією й ін.). Ще в 1961 р. В. В. Сташис справедливо зазначив, що «зовсім неправильно ототожнювати караність як ознаку злочину із застосуванням покарання в будь-якому випадку його вчинення. Караність слід розуміти як встановлення в законі за вчинення певного діяння кримінально-правової санкції, яка дає можливість застосування в належних випадках (а не завжди) покарання».

З урахуванням викладеного, підкреслюючи єдність ознак злочину, можна зробити висновок, що тільки наявність сукупності розглянутих чотирьох ознак — суспільної небезпечності, винності, протиправності, караності — характеризує діяння, вчинене суб’єктом злочину, як злочин.

Перегляд кінофільму

«Кримінальна відповідальність неповнолітніх»

Обговорення фільму.

4. Закріплення нового матеріалу

Розв’язання вправ за «Практикумом з основ правознавства» В. В. Квасова (Харків: ВГ «Основа», 2004).

Бесіда з учнями

1. Що таке злочин?
2. Назвіть ознаки злочину.
3. Які ознаки має співучасть у злочині?
4. Чому, на вашу думку, останнім часом зросла злочинність серед підлітків і дітей?
5. Які механізми подолання дитячої злочинності ви можете запропонувати?

5. Підсумки уроку

6. Домашнє завдання

1. Опрацювати конспект, підготувати запитання для самоконтролю та взаємоконтролю.

2. Підготувати електронну презентацію за темами: «Кримінальна відповідальність» та «Види кримінальних покарань».