Основи географії населення були закладені в давнину. В I ст. давньогрецький географ і історик Страбон у своїй праці «Географія» (17 книг) виклав знання про Землю того часу. У II ст. інший давньогрецький учений — Клавдій Птолемей — написав «Географію» і склав географічні карти. Ці роботи вважаються підсумком не лише географічних, але й етнографічних знань античності.

Подібні комплексні універсальні географічні описи, в яких значна увага приділялася населенню, створювалися й у середні віки. Венеціанець Марко Поло (бл. 1254–1324 рр.) здійснив да леку подорож до Китаю, де прожив сімнадцять тривалих років і зміг ознайомитися з природою, населенням і культурою Сходу.

Після повернення до Європи Поло написав «Книгу про розмаїтість світу…», у якій розповів про свої пригоди в малознайомих для європейців землях, про природу й жителів далеких країн, «тамтешні дивини та звичаї».

Іншим видатним мандрівником середньовіччя був уродженець Танжера (Марокко) — Ібн Баттута (1304–1377), який провів у постійних подорожах близько тридцяти років, подолавши близько 120 тис. км. Коли Ібн Баттута повернувся до Марокко, то продиктував свій опис побачених країн — «Подарунок тим, хто цікавиться дивинами міст і чудесами подорожей». Книга являє собою дорожні нариси й навіть сьогодні справляє сильне

враження різноманіттям цікавих описів і передачею безпосередніх вражень автора від побаченого.

Згодом почали проводитися дослідження, присвячені різним характеристикам населення. Кілька століть тому предметом вивчення стала смертність. Так, із XVI ст. у Лондоні почали фіксувати кількість людей, які померли протягом тижня. Списки, які складали під час відвідування міських будинків, називалися «бюлетенями смертності». На них спирався Джон Граунт (1620–1674), якого стурбувала висока смертність у столиці Англії. Зібрані дані дали йому можливість створити працю, що заклала підвалини демографії.

У 1662 р. Граунт і його співробітник висловили припущення, що смертність у місті вища, ніж у сільській місцевості, серед чоловіків вона більша, ніж серед жінок, а максимальна кількість смертей відзначається серед дітей.

На початку ХІХ ст. почалася диференціація у вивченні населення: як наука оформляються демографія, а потім етнографія, становлення якої пов’язане з еволюційною школою, однією з ідей якої була єдність культури людства. Власне термін «демографія» уперше був використаний у роботах французького дослідника другої половини ХІХ ст. А. Гійяра. Статистик, педагог і натураліст, він був одним із засновників Статистичного й Ботанічного товариств Парижа, автором низки робіт зі статистики населення.

Зокрема, саме А. Гійяр першим запропонував скласти єдину для всіх країн номенклатуру хвороб і причин смерті. Після проведення Міжнародного конгресу гігієни й демографії в Женеві в 1882 р. поняття «демографія» набуло офіційного визнання.

Наприкінці ХІХ ст. виокремлюється антропогеографія, що визначальну роль у розміщенні населення й господарства віддавала природним умовам. У її основу було покладено географічний

детермінізм, що визначає географічне середовище як головний фактор розвитку суспільства (Ш. Монтеск’є, Г. Т. Бокль, німецький географ Ф. Ратцель, російський соціолог Л. І. Мечников).

Так, Фрідріх Ратцель уважав, що природні умови помірного клімату, які змушували людину переміщатися, займатися сільським господарством, будувати теплі житла, формували особливості

психології, що вирізнялися діловою активністю; значні простори спонукують народи до сміливих рішень і дій, а невеликі, навпаки, змушують остерігатися, побоюючись більш могутніх народів; збільшення населення вимагає нових просторів, інакше це призведе до ослаблення держави.

Наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. у Франції з’являється й починає розвиватися географія людини, в основу якої покладено питання взаємовпливу природи й суспільства (П. Відаль дела Блаш, Ж. Брюн). На відміну від антропогеографів, представники цього напряму шукали пояснення особливостей географії населення не стільки в природних факторах, скільки в поєднанні економічних, історичних і психологічних особливостей.

Краєзнавець Павло Платонович Чубинський (1839–1884)

Значний внесок у розвиток наук про народонаселення зробили українські дослідники. Етнограф та краєзнавець Павло Платонович Чубинський (1839–1884) працював секретарем Архангельського губернського статистичного комітету. В 1867 р. за дорученням Імператорського російського географічного товариства він здійснив поїздку Європейською Північчю. Видані після цього економікостатистичні роботи П. П. Чубинського містили значний етнографічний матеріал. Після повернення до Києва Павло Платонович очолив експедицію Імператорського російського географічного товариства до південно-західного краю і видав фундаментальний збірник «Праці етнографічно-статистичної експедиції до західноросійського краю» в семи томах. У цій праці містяться багаті матеріали з фольклору, звичаєвого права й говірок українців.

П. П. Чубинський прагнув максимально повного опису всіх сторін побуту народу, збирав і вивчав історичні письмові джерела й одночасно надавав великого значення вивченню сучасної культури українців.

Статистик, дійсний член і віце-президент Академії наук України Костянтин Григорович Воблий (1876–1947) опікувався питаннями економічного районування, демографії, історії народного господарства. У 1933–1947 рр. він працював директором Інституту економіки, тривалий час завідував кафедрою економічної географії Київського університету. К. Г. Воблий — автор численних праць з питань економіки й статистики, які містять багатий фактичний матеріал про господарство й населення України.

Дослідження географа, демографа й картографа В. М. Кубійовича (1900–1985) присвячені життю населення й особливостям розвитку господарства Карпат, території й населенню українських земель. Учений був головним редактором десятитомної «Енциклопедії українознавства», що була надрукована Науковим товариством ім. Т. Г. Шевченка. Упродовж 1928–1939 рр. В. М. Кубійович працював доцентом Краківського університету, з 1940 р.— професором Українського вільного університету в Празі. З 1952 р. учений обіймав посаду голови Наукового товариства ім. Т. Г. Шевченка в Європі.

Сучасна географія населення викладається у вищих навчальних закладах різних країн світу за найрізноманітнішими напрямами, особливо географічними аспектами демографії, географією міст, географією міграцій, математичними моделями в географії населення.