В середині минулого століття археологи, розкопуючи ніневійські палаци, натрапили на приміщення. На підлозі, під купами землі та уламків, товстим шаром, в третину метра завтовшки, лежали вкриті клинописом глиняні таблички. Очевидно, коли горів палац, вони впали з другого поверху, де були складені. Тут були важливі документи царського архіву й численні списки кращих творів вавілонської літератури. Пізніше археологи знайшли й інші такі приміщення з табличками. Це була бібліотека Ашшурбаніпала.
Свого часу її тримали в зразковому порядку. Був каталог, в якому були записані назви всіх творів. Н;і кожній табличці витискувався штамп — «Палац Ашшурбаніпала, царя всесвіту, царя Ассірії». За дорученням Ашшурбаніпала його чиновники їздили по містах та храмах Вавілонії, купуючи старовинні таблички або знімаючи з них копії.
В Ассірії майже не було своєї художньої літератури, якщо не брати до уваги чудових описів воєнних походів. Література, спільна для ассірійців і вавілонян, була в основному вавілонською за походженням. Численні відомості про неї ми дістали із знахідок у бібліотеці Ашшурбаніпала. Тут зберігалися всі найважливіші твори вавілонської й ассірійської літератури.
«Книжки» цієї бібліотеки були зовсім інші, ніж книжки нашого часу. Це глиняні плитки, вкриті кли-нописними значками. Клинопис — не схожий ні на який інший і тепер ніде не вживаний. Ним користувалися понад 3000 років багато народів.
Клинопис з’явився спочатку в шумерів, найдавнішого народу, який населяв пониззя Тігру та Євфрату задовго до виникнення міста Вавілона. Спершу шумери, подібно до багатьох первісних народів, виражали думку за допомогою малюнків. Наприклад, триденну подорож по воді на полювання, було забито трьох оленів, можна було зобразити так: човен над хвилястою лінією під трьома сонцями, і три олені догори ногами. Такий спосіб вираження думок за допомогою малюнків називається піктографією. Ним досі користуються деякі відсталі племена. Найдавніші пам’ятки шумерського письменства (найдавніша з них, яка відноситься до 3300—3200 pp. до н. е., збері-гається у Ленінграді, в Ермітажі) дуже схожі на цей спосіб. Щоб написати, наприклад, «14 чорних овець», роблять одну круглу і чоти-ри півкруглих вийми в глині, а поряд (байдуже, де саме — збоку, зверху чи знизу) продряпують малюнок овечої шкури й темного неба (півкруг і під ним рисочки — знак темряви).
Поступово для найважливіших предметів і понять виробилися спеціальні малюнки. Кожний такий малюнок або зображав предмет, що його мали на увазі (наприклад, «риба», «птах», «будинок»), або предмет, зв’язаний з дією (наприклад, малюнок ноги можна було розуміти, як «стояти», «ходити, «бігати», «приносити») . Про такі малюнки не можна ще сказати, що це вже письмо, тут не написано певних слів, а є тільки натяк на певну думку.
Поступово кожний малюнок за-кріпився за одним або кількома словами з мови даного народу; оскільки кожне слово має своє пев-не звучання, то прийшли до думки виражати малюнком не тільки по-няття або предмет, а й усяку групу звуків, яка відповідає даному слову. Якщо, наприклад, «стояти» по-шу- мерському «губ», «ходити» — «ду», «гін» або «ра», «приносити» — «тум», то малюнком ноги можна виразити не тільки поняття «стояти», «ходити», «приносити», а й склади «губ», «ду», «гін», «ра» і «тум», як це робиться в наших ребусах. Цьому допомогло ще те, що в шумерській мові багато односкладових слів. Ставлячи знаки в певному порядку, можна було написати будь- яке слово. Такий спосіб письма на-зивається словесн о-с к л а д о- вим (ієрогліфічним). Він виявився зручним і проіснував достатньо довго.
Проте й тут виникали труднощі. Складність полягала в тому, що кожний знак мав не одне значення, а кілька: і словесних, і складових. Папірус у Шумері не ріс, а каменю та іншого придатного для письма матеріалу було мало. Тому тут придумали писати на глині. Ліпили невеликі плитки і на них паличкою видавлювали малюнки, а потім су-шили або випалювали їх.
Але криві лінії малюнків на глині проводити важко. Далеко зручніше видавлювати на глині прямі риски. Це робилося дерев’яною, кістяною або очеретяною паличкою, квадратною або прямокутною в перерізі. Натискали ріжком, тримаючи паличку похило, як олівець. Тому в місці натиску заглибина виходила глибша і ширша, а там, де паличку легким рухом відтягували від місця натиску, заглибина виходила мілкі-ша й вужча. Таким чином, риски на глині мали клиноподібний вигляд. Звідси й назва «к л и н о п и с». З часом писарі намагалися робити менше зайвих рухів рукою, що та-кож прискорювало писання. Тому знаки все більше спрощувалися, поки малюнки не змінилися до цілковитого невпізнання.
Коли в середині 3 тисячоліття до нашої ери клинопис почали пристосовувати до себе аккадці (тобто вавілоняни й ассірійці), то письмо зазнало безліч змін. Більшість знаків, залишивши своє значення, набули й нового, вже від аккадських слів. Наприклад, знак «го-ри», який читався «кур» (по-шумер- ському слово «гора» або «країна» звучить «кур»), став ще читатися «шад», «мат», і т. ін., бо по-аккад- ському «гора» — «шаду», а «країна» — «мату». Крім того, аккадські писарі вставляли в текст, написаний по-аккадському, цілі шумерські сло-ва і навіть вирази, які читали, однак, в перекладі на аккадську мову. Щоб полегшити читання, після таких шумерських слів в аккадському тексті («ідеограм») ставили аккад-ські закінчення.
Незважаючи на велику складність клинописного письма, читати його, знаючи ажкадську (ассіро-вавілон ську) і шумерську мови, було загалом не так уже й важко. Деякі спеціальні орфографічні правила по-легшували справу. Треба було тільки твердо запам’ятати всі знаки та їх значення. На це, звичайно, йшло багато часу, бо широковживаних знаків було близько трьохсот, а з тими знаками, що вживалися рідко,— удвічі більше, і кожний з них мав принаймні одно-два словесних і в середньому чотири-п’ять складових значень.
Були спеціальні посібники — «силабарії», які містили списки шумерських знаків з поясненням їх вимови та значення, а також списки граматичних форм. Такі силабари треба було заучувати. Крім того, вони були й довідниками на зразок словників. Складалися також словники іноземних мов.
